ЧС 2018
Вибори-2019
Онлайн
Сектор
Спецпроекти
Країна Укропів

Роман Додонов про вплив російської гібридної агресії на свідомість населення Донбасу

Про те, з чого починалася гібридна агресія проти України, та чи маємо шанс реінтегрувати свідомість мешканців ОРДЛО, depo.ua поспілкувався з професором Романом Додоновим

Depo.
20 вересня 2018, 14:00

Роман Додонов завідує кафедрою філософії Київського університету імені Бориса Грінченка. У 2014 році він був вимушений покинути Донецьк. З 2014 до 2017 року очолював кафедру філософії Донецького національного університету, переведеного із зони АТО до Вінниці. Додонов - автор понад 300 публікацій, зокрема, монографій "Конфлікт на Сході України у дзеркалі соціально-філософської рефлексії", "Метафізика Донецька", "Гібридна війна: in verbo et in praxi".

- На ваш погляд, як очевидця подій на Донбасі у 2014 році, який відсоток місцевої інтелектуальної еліти на той час був проукраїнським, який – проросійським, і скільки було нейтральних людей?

- З цього приводу були серйозні соціологічні дослідження, які проводили у тому числі соціологи Донецького національного університету. Але на мій суб'єктивний погляд, понад половина населення регіону, і така ж сама частка інтелігенції Донецька, взагалі була поза конфліктом, аполітичною. Лише 20-25% займали проукраїнські позиції і десь 25-30% чи трохи більше мали активну проросійську позицію.

Гадаю, це співвідношення з того часу значно змінилося. І тут постає важлива, справді філософська проблема, швидкості зміни нашої свідомості. Ми начебто відчуваємо себе як певну константу, маємо переконання, цінності, згідно з якими живемо. Проте виявляється, ми не господарі своєї свідомості, вона перебуває під впливом маніпулятивних технологій і може змінюватися. І чим у людини менша критична складова свідомості, тим впливовішими є ці технології маніпулятивного впливу.

Ще 2014 року – принаймні, це стосується Донецька, - була значна поляризація навіть на побутовому рівні. Напівтонів не було. Доходило до взаємних образ: "вата", "каструлеголові", "укри" тощо. Ця поляризація тоді сягнула максимуму. Та минуло кілька років – і ми відчуваємо певне пом'якшення. Можна назвати це втомою вій війни, адже людина не може постійно жити в напрузі. Минула необхідність постійно підживлюватися агресивними зовнішніми впливами від телебачення, інтернету. А така потреба була у багатьох – шукати підтвердження своєї позиції. Причому в крайніх агресивних висловлюваннях.

Зараз я спілкуюся з киянами, донеччанами, в тому числі тими, хто виїхав і з тими, хто залишився. І помітно, що поступово напрацьовується певна етика спілкування, коли "гарячі" питання намагаються обходити і не зачіпати, навіть з друзями, родичами, якщо ти знаєш, що він протилежних поглядів. Деяким людям нагадуєш слова 14-го року – а вони відповідають: "Я такого не казав".

- Як донеччанин, ви можете судити про основи місцевого сепаратизму. Для цього явища був ґрунт чи воно повністю накинуте російською пропагандою?

- Є цікаві теоретичні розробки конфліктологів, зокрема, існує концепція схизмогенезу. Її розвиває щодо конфлікту на Донбасі київський філософ Володимир Борисович Фадеєв з Інституту філософії. Він знайшов цей термін у Грегорі Бейтсона з 30-их років XX століття. Цей термін був застосований до тенденцій у розвитку культури. Від слова "схизма" - розкол це процеси, які ведуть до поділу цілого на його частини. Цей термін дуже активно використовували сімейні психологи, коли описували процеси накопичення негативних явищ, які призводять до розпаду сім'ї.

І от Фадеєв у статті, яка вийшла друком в одному з польських журналів, вжив його для опису процесів накопичення негативних явищ, які призвели до спалаху сепаратизму на Сході України. На його думку, такий соціокультурний ландшафт України об'єктивно є доволі строкатим. Не можна сказати, що якийсь особливий статус належить саме Донбасу.

Є також концепція політичного ландшафту, згідно з якою, існує основний для країни політичний і соціокультурний центр тяжіння – у нас це Київ. І є інші цивілізаційні центри, як-от Москва, Відень, Берлін чи Стамбул – і від них також йдуть цивілізаційні впливи. І чим далі від центру – тим їхній вплив слабшає. Але це ж стосується і впливу Києва: Центральна Україна є більш монолітною, а чим ближче до кордонів, тим вплив нашої столиці слабшає і на нього накладаються впливи інших цивілізаційних центрів. Тому умови для проявів сепаратизму ми маємо на кордоні не лише з Росією, але й із Польщею, Угорщиною, Румунією, та й і з Туреччиною через море – там є впливи на Крим і південні регіони, де колись була Османська імперія.

Але задля залучення електорату соціокультурні традиції, які об'єктивно існували, накладалися на абсолютно штучний процес роздмухування регіональних особливостей. Десь із 90-их років, поглянувши на наші вибори, бачимо, що будь-яка політична сила завжди розігрувала карту протистояння регіону і центру.

Деякі приклади я приводив у книзі "Монологи про Донбас". Не обов'язково це проросійські сили: були і проукраїнські, які підкреслювали особливості: "це ми – а це вороги". Згадаю Василя Волгу, на зустрічі з яким я був у Запорізькому університеті. Він тоді опікувався створенням Союзу лівих сил. Під час зустрічі демонстрував таблицю, яку, за його словами, підготував Петро Толочко. У ній були дві колонки: Західна Україна і Східна. Цінності – "ми такі, а вони такі"… І ось на таких протилежностях він намагався грати. Але студенти університету ставили йому гострі запитання, які його відчутно дратували. Якось він навіть вибухнув і різко відповів, сказавши, що тільки-но приїхав з Донбасу, де виступав перед робітниками, які, мовляв, погоджувалися з усім. Ось так політичні сили заради прагматичної мети розігрували сепаратистську карту.

І, звичайно, не можна ігнорувати й російський вплив. Бо ті процеси, які протягом років накопичувалися, були уміло використані. Не можна казати, що (росіяни діяли – Ред.) цілком на порожньому місці. Щось було, але підсилене пропагандою.

- Ідеологемами і міфологемами "русского міра" є мова, православна церква, культивування міфу про спільний слов'янський культурний простір тощо. Яка з цих складових найбільше вплинула на населення Донбасу?

- Я б не обмежувався якоюсь однією складовою. Жодна з них у чистому вигляді не відіграла вирішальну роль. Швидше це різка зміна політичної ситуації. Щось подібне відбулося в Ірані, де ісламська революція стала реакцією на швидкі модернізаційні процеси в цій країні, які призвели до принципово іншого способу життя, але переважна більшість населення подумки ще там, у СРСР. Молоді генерації вже якось пристосовуються, а наші батьки вважають, що продовжують жити в Союзі і мислять тими категоріями. Руйнація тієї держави викликала таку образу, завдала такої психологічної травми, що я знаю людей, які самостійно йшли з життя, бо не вважали за потрібне жити після розпаду СРСР.

Надії на відродження Радянського Союзу, певні мрії про можливість повернути соціалізм – а разом із ним і свою молодість – такі психологічні настанови викликали потребу реваншу у свідомості людей. І в так званій "ДНР" на початку дуже сильними буле саме соціалістичні настрої. Вважали, що це дійсно "народна республіка". Соціальною базою "республік" були люди старшого покоління. У настроях була присутня антиолігархічна складова, раділи націоналізації підприємств. А потім, коли побачили, що відбувається елементарний переділ власності, то ілюзії у багатьох розвіялися.

Щодо російської мови – тут багато перебільшень. Цю проблему також штучно підігрівали, створювали з неї фактор розділення. Так само православна церква, яка начебто має об'єднувати людей. Насправді ж стала ще одним фактором роз'єднання.

Світ рухається, і досить швидко. А свідомість все ж є консервативною і не встигає за цими змінами. Як наслідок – дискомфорт і постійне відчуття, що хтось когось зраджує, що я вже не я, а я перетворююсь на щось інше.

- Ви приділяєте багато уваги доктрині Євгена Месснера, яку перейняли російські спецслужби. Він писав: "Воювання повстанцями, диверсантами, терористами, саботажниками, пропагандистами прийме в майбутньому величезні розміри". Хто, на вашу думку, 2014 року на Донбасі виконував роль диверсантів – місцеві еліти чи "заслані козачки", російська агентура, спецслужби?

- Ми видали колективну монографію "Гібридна війна: in verbo et in praxi" (тобто на словах і на практиці). У своєму розділі книги я згадую цього військового теоретика, який на початку XX століття був штабістом царської армії, після революції втік від радянської влади десь у Латинську Америку, де й написав доволі цікаву книгу "Сучасна бунтовійна" (в оригіналі "Всемирная мятежвойна" - Ред.). Там він каже, що держава не є монополістом у застосуванні насилля і суб'єктами активних бойових дій можуть бути партизанські загони, диверсанти. Тобто він передбачив можливість воювання не збройними силами, які належать державі, а незрозуміло якими "зеленими чоловічками". І суть гібридної війни у значній мірі в цьому і полягає – невизначений суб'єкт дії.

Тепер щодо того, хто був на Донбасі. Той, хто діяв активно, відверто себе не проявляв і про себе не заявляв. Гадаю, там було чимало і так званих титушок, неодмінних учасників рейдерських захоплень. Це така тоталітарна маса, яка з'являється у потрібному місці в потрібний час, і без цього не обходилися. Ну і так звані "політичні туристи" також були присутні. Можу розповідати те, що бачив на власні очі. Одного разу їхав автобусом по вулиці Університетській, і один із пасажирів запитав мене: "Как проехать к обладминистрации?". Акцент відразу відчувається. На моє запитання, чи він з Росії, у відповідь: "А чё?!". Тут ми під'їхали до адміністрації. Він каже в салон: "Хлопці, виходимо" - і півсалону кремезних чоловіків підіймаються й виходять.

Іншого разу також у автобусі мене зачепив пасажир із сумкою, і мій армійський досвід підказав, що у сімці були автомати Калашникова. Я здивовано підіймаю на нього очі. А він підносить палець до губ: мовляв, тихо. Отже, все це було. Були й провокатори, які розмовляли телефоном і чекали на реакцію оточуючих.

Безумовно, все це відбувалося за умов бездіяльності місцевої влади та особливо правоохоронних органів. Там було багато відвертих зрадників. Міліція цілком, зверху й донизу, була на боці проросійських сил. Окремі особистості, які не погоджувалися, були вимушені втікати.

- Йде п'ятий рік війни, і так і незрозуміло, чому люди, які активно просували ідею сепаратизму, а це були місцеві чиновники, вчителі, якісь громадські діячі, перефарбувалися і не відповіли за свої тодішні дії. Чи не призведе ця безкарність до рецидиву 2014-го року за якийсь час?

- На мій погляд, у будь-якому суспільстві є певна кількість людей, які свідомо роблять кар'єру, і для яких будь-яка влада – це лише тло, на якому вони досягають своїх цілей. Це сцена, на якій вони грають свою роль. Якось ще в Донецьку довелось почути красномовну фразу: "Хто при німцях жив, той і зараз живе". І вже потім дізнався, що в 70-ті роки десь у Донецькій області пройшов показовий судовий процес проти колабораціоністів, кар'єристів, які потрапили в радянські та партійні органи, а під час другої світової війни співробітничали з нацистами. Ось такий типаж особистості, для якої нема різниці, якій владі служити, існує. Навіть серед тих, хто підтримував прихід Росії на Донбас, анексію Криму, чимало людей, які зараз демонструють свою прихильність до України – мешканці Слов'янська, Краматорська та інших звільнених українською армією міст.

Щодо того, карати їх чи ні. Все ж багато хто потрапив на гачок українських правоохоронних органів. Не можу сказати, що була повна безкарність. Швидше йдеться про якусь амністію.

І ще одне. Не слід цю здатність до адаптації ототожнювати лише з Донбасом. Я переконаний, що у будь-якому регіоні України за подібних умов так само були б люди, які б підтримали ці речі. І в тому ж Києві чи не більше зараз апатичності. На тлі розчарування лунають дуже скептичні вислови: а чи варто продовжувати це протистояння, чи може слід забути про Донбас, відкинувши його… Під час дискусій з колегами, які стверджують, що на Донбасі ніколи не було України і тому не варто докладати зусиль, щоб боронити власні кордони, я нагадую: якщо віддати Донбас – наступним буде Запоріжжя, Дніпро, Харків. Цей процес не матиме кінця.

Якщо ж повернутися до тих, хто свого часу став на бік російських сил, то вони цинічно чхали на суспільну думку і продовжують іти до влади, не зважаючи ні на що.

Поставити питання: