Українська мрія, жах Москви: Чи готовий Константинополь дарувати Києву помісну церкву

Питання незалежності Української православної церкви від Москви було підняте ще в процесі отримання незалежності самою Україною і, за великим рахунком, стало однією з причин розколу українського православ'я на Київський та Московський патріархати (в останньому цю приставку усіляко ігнорують, наполягаючи на своїй канонічності). За часів президентства Віктора Ющенка ідея виходу з-під крила Москви та створення єдиної помісної церкви знову забуяла пишним цвітом, але всі розмови тоді закінчилися нічим.

Цьогоріч ситуація рушила з мертвої точки і, схоже, зайшла далеченько. Заради спільної мети свої зусилля об'єднали УПЦ КП та УАПЦ, всередині квітня президент Петро Порошенко звернувся до Вселенського патріарха з проханням про надання автокефалії Українській православній церкві, зазвичай розрізнені народні депутати спромоглися це звернення підтримати… І цього разу процес пішов: в Константинополі, незважаючи на "лякалки" з-під Кремля про неминучий розбрат і навіть кровопролиття, взяли звернення на розгляд і навіть непрозоро натякнули, що автокефалії – бути, а підзвітність Києва Москві там ніколи особливо і не визнавали.

Дехто з експертів вважає, що рішення про повернення УПЦ під опіку Вселенського патріарха вже ухвалене, навіть відповідний томос написаний. Інші закликають не радіти надто рано, а тим більше не чекати "подарунка" на 1030-річчя хрещення Русі 28 липня, мовляв, у Константинополя можуть бути свої міркування і плани.

Як Україна йшла до незалежності православної церкви від Москви і чи слід чекати на "добро" Вселенського патріарха найближчим часом? Чи чекати Україні на оголошення рішення вже 28 липня або ж все відтягнеться на невизначений термін чи взагалі закінчиться "пшиком". Що мала зробити Україна для позитивного рішення і чи все вона зробила? Готовий долучитися до об'єднання Московський патріархат, де позиції "проукраїнського крила" після смерті попереднього предстоятеля, митрополита Володимира (Сабодана) помітно похитнулися, чи буде гнути власну лінію? Чого чекати від Москви, яка разом з Україною втратить величезну кількість приходів та, відповідно, прибутків та впливу? Що вказує на те, що рішення таки вже ухвалене, а що може стати на препоні? Про все це ми поговорили з релігієзнавцем, директором Департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України Андрієм Юрашем.

– Пане Андрію, перше питання для кращого розуміння: що таке це Томос, якого так чекає Україна?

Томос – це грецька назва документу, якоїсь офіційної резолюції, яку надає Вселенський патріархат з приводу базових речей церковного устрою – наприклад, питання автокефалії. Томос – це документ, який формалізує і висловлює позицію першого за честю патріархату у православному світі. Система православних церков складається з чотирнадцяти повністю взаємовизнаних структур, які називаються церквами і перебувають у повному взаємозв'язку між собою, тобто євхаристійному єднанні, співслужінні і розділенні спільних таїнств, і першою в структурі цієї глобальної православної церкви є Вселенська патріархія. Це не надає якогось особливого статусу, як, наприклад, єпископ в римо-католицизмі, але це свідчить, що в прийнятті базових рішень, ініціюванні загально-православних ініціатив, в тому числі, наданні Томосу, саме позиція Вселенського патріархату є основною.

Для цього готується спеціальною групою богословів, теологів певний документ – от, власне, Томос – який має бути вручений представникам української церкви, і в якому будуть визначені критерії, параметри і всі інші визначальні речі, які стосуватимуться автокефального статусу. В Україні вже є церкви, які де-факто мають автокефальний статус. Це і дуже потужна, авторитетна, чисельна Українська православна церква Київського патріархату, і Українська автокефальна православна церква, але ці автокефальні де-факто статуси на мають визнання з боку інших православних церков. Тобто питання стоїть не просто в отриманні автокефалії, яка частиною українського православ'я де-факто здобута, а в отриманні цією частиною українських православних і тих, хто захоче приєднатися зовні, уже статусу визнаної церковної структури, яку буде перебувати у поєднанні і спілкуванні з іншими православними церквами.

– Тобто це є документальне закріплення стану речей, який вже склався?

Очевидно, що так. Томос має надати канонічний статус взаємовизнаної структури в структурі вселенського православ'я, і це фактично визнання з боку першого за честю патріархату, який, між іншим, є ще церквою-матір'ю для України. Бо 1030 років тому Україна отримала саме з Константинополя християнство, саме звідти прибули перші священники, митрополит, які благословили тодішніх князів Києва і інших, які перебували в рамках тодішньої Київської держави, Русі. Тобто це церква-мати благословляє, легітимізує, визнає і вводить в сім'ю православних церков українську церкву, якщо цей Томос буде підготовлений і отриманий.

– Чи означає видання Томосу, тобто, вочевидь, визнання автокефалії, автоматичне створення помісної церкви? Чи це інакший процес?

Звичайно. Це, власне, воно і є. Помісна церква – це є церква тої землі, тої території, того регіону, тої країни, в якому вона функціонує. Помісна – мається на увазі, що ще й з канонічним статусом, бо вона перебуває у молитовному єднанні з усіма іншими. І фактично автокефалії в канонічному статусі – це є легітимізація помісної церкви. Не випадково в цьому контексті представники Української православної церкви, яка зараз перебуває в єдності з Московським патріархатом і самою Російською православною церквою, постійно говорять: "Нам не треба помісної церкви, бо в нас помісна церква є". Очевидно, що вони мають на увазі, що помісною церквою є саме та частина українського православ'я, яка підпорядковується Москві.

Ця теза спекулятивна і не відповідає дійсності, бо в такий спосіб йдеться про уламок, відгалуження іншої церкви, російської, яка починає традицію свою з 1448 року, коли єпископ, який вже відділився від Вселенського патріархату явочним порядком оголосив про автокефалію, і ця автокефалія московської, російської церкви була визнана тільки в 1589 році, за більш ніж 140 років. І теперішня оця частина, яка від 1686 року була у поєднанні з Москвою, вона не може вважатися помісною церквою України. Бо фактично, якщо ми визнаємо і легітимізуємо це відгалуження російського православ'я як помісну церкву, ми таким чином визнаємо, що і ця територія, ця держава – Україна – не може мати власної традиції, бо її традиція невіддільна від Росії. І фактично це буде замахом навіть на політичну незалежність, на отримання всього комплексу критеріїв, які ідеологічну, духовну самостійність і православ'я українського, і, відповідно, духовної традиції, яка є домінуючою в нашій державі. А згідно 34-го Апостольського правила, єпископи кожної держави повинні визнавати свого предстоятеля. Тобто це є базовий принцип, на основі якого утворюються всі автокефальні православні церкви. Таким чином, ми не можемо погодитися, що УПЦ в єдності з Московським патріархатом є помісною церквою, оскільки помісною церквою є насправді російська церква, яка є частиною світового православ'я, а теперішня УПЦ є лише її частиною.

– Її екзархат, виходить?

В радянський час це був статус екзархату, зараз це трохи складніша форма канонічного підпорядкування. Вона не має чіткого визначення з точки зору богословської традиції. Бо світове православ'я знає дві форми влаштування цих стосунків: автокефалія – повна незалежність, і автономія – напівнезалежність. УПЦ МП не має навіть визнання автономного статусу, вона називається "самостійна в управлінні". Це є формула, яка була придумана ще в період 1990 року, ще за патріарха Алексія ІІ, який в той час був главою російської церкви, і вона, я думаю, була свідомо вигадана не в канонічних термінах, а в описово-політичних – щоб мати нагоду в будь-який час зупинити цю де-факто досить широку незалежність. Бо справді, в багатьох моментах внутрішнього влаштування УПЦ в єдності з Московським патріархатом має великий ступінь самостійності, але свідомо цій церкві не дають повноцінного навіть автономного статусу, бо його вже забрати неможливо. А цей статус, як він був в 1990 році відповідним указом Патріарха Алексія ІІ запропонований, його можна в будь-який час уневажнити, формалізувати, зменшити, що, наприклад, і було зроблено минулого року на Архієрейському соборі, де було до статуту Російської православної церкви додано окрему главу…

– Там змінився стаус автономності, наскільки пам'ятаю…

Він не міг змінитися, бо його і не було. Було формалізовано теперішнє становище УПЦ в складі Російської церкви, і згідно цього розділу, який описує становище Української православної церкви, було впроваджено сім пунктів, які регламентують і зобов'язують УПЦ в усіх моментах підпорядковуватися Архієрейському синоду РПЦ або безпосередньо московському Патріарху.

– Повернемося до Томоса. Чи зробила Україна все необхідне для отримання визнання Константинополем? Чи достатньо цього звернення двох церков, звернення президента, підтриманого депутатами? І чи ця робота була проведена зараз чи велася протягом останніх 27 років?

Це дуже складне запитання, я спробую відповісти тезово на основні моменти. По-перше, дійсно, ідея автокефалії в теперішньому статусі зародилася ще в кінці 1980-х років. Перші громади з РПЦ вийшли в 1989-му. Зі здобуттям Незалежності і тодішній президент Леонід Кравчук, і глава Українського екзархату, який вже був перетворений на той час на Українську православну церкву у єдності з Московським патріархатом, тодішній митрополит Філарет (Денисенко), почали робити конкретні кроки для отримання автокефалії. На превеликий жаль, це не реалізувалося на початку 1990-х років – я думаю, тут багато причин, не будемо на них зупинятися. До цієї ідеї дійшов і президент Леонід Кучма наприкінці першого – на початку другого терміну і почав підтримувати ідею помісності. Звісно, що президент Віктор Ющенко це намагався і багато робив, але в нього бракувало системності, послідовності і виваженої стратегії, яка була би не лише детермінована політичними обставинами, а поєднана саме зі специфікою церковною. Янукович перервав цей ланцюжок, і президент Петро Порошенко практично з першого року почав системну роботу. Чому ми зараз говоримо про те, що ми виходимо на дуже важливий, новий, унікальний етап реалізації цього проекту? Тому що не спорадична, якась випадково вихоплена робота. Коли ми візьмемо його звернення, його заяви ще трирічної давнини, ми побачимо, що теза про помісну церкву в нього звучить. І це, власне, перша частина відповіді. Ми говоримо про величезний поступ завдяки системній роботі впродовж останніх 3–3,5 років.

Чи все зроблено? Я завжди намагаюся уникати будь-яких категоричних і абсолютних визначень. Мені здається, що зроблено дуже багато, можливо формально, але, мабуть, в якомусь ідеальному вимірі не можна зробити максимально багато. Напевне, можна було б щось додати, але зроблені базові речі, завдяки яким і обговорення процесу, і робота з боку і України, і Вселенського патріархату пішла, я принципово переконаний, в незворотньому напрямі. Напрямі того, що процес отримання Томосу і визначення параметрів майбутнього автокефального устрою української церкви вже не можна.

Коли розмови починалися, Вселенський патріархат казав: нам треба, по-перше, поєднання двох моментів. Ми повинні бачити, що суспільство хоче мати цю автокефалію: треба звернення президента, рішення парламенту і звернення від церковних властей. І та, і та частина реалізовані: президент звернувся, парламент підтримав, парламент раніше, півтора року до цього, приймав окреме звернення з приводу потреби української автокефалії, всі єпископи і УПЦ КП, і УАПЦ звернулися, у пресі є багато повідомлень, що окремі єпископи УПЦ у єдності з Московським патріархатом також звернулися, тому я бачу, що є, так би мовити цикл, завершена комбінація, яка дала підстави Вселенському патріархові розпочинати процес, зокрема консультації з усіма помісними православними церквами.

– Єпископ Пруський Елпідофор згадував у своєму недавньому інтерв'ю, що делегації Константинополя їздять по помісних церквах і інформують про реальний стан речей в Україні. Чи можна це вважати фактичним натяком чи визнанням того, що робота по Томосу не просто ведеться, а питання вже вирішене і він таки буде наданий у якомусь осяжному майбутньому? Коли це може статися?

Ви так красиво сформулювали запитання, що, думаю, самі і відповіли. Бо якщо вже така велика робота відбувається, то це справді свідчення переходу на новий етап реалізації завдань, пов'язаних з Томосом. Питання автокефалії обговорювалося в перших роках 2000-х – це 2000-2001 рік. Потім воно повстало в 2008-му, коли святкували 1020-річчя (Хрещення Русі, – Ред.). Але це, так би мовити, були підходи, як до штанги: коли вже за неї беруться, але так і не піднімають. Системних консультацій ні в тому, ні в другому випадку не було, вони почалися зараз.

Вселенський патріарх створив спеціальну комісію, умовно кажучи, з українського церковного питання. Її очолює дуже відомий ієрарх Елладської церкви митрополит Йоан, туди входить митрополит Еммануїл Гальський, туди входить митрополит Варфоломій (Самарас) Ізмірський з Константинопольського патріархату, які вивчають і зараз об'їжджають усі 13 церков, включно з Московським патріархатом: 9 липня були переговори між делегацією, між митрополитами Еммануїлом і Варфоломієм – митрополит Йоан був відсутній – з Патріархом Московським Кирилом. А за тиждень до цього Вселенський Патріарх однозначно заявив тезу, яка так же само вкладається у послідовну позицію Вселенського патріархату: він сказав, що Вселенський Патріархат ніколи не відмовлявся від України, української церкви як своєї канонічної території, відчуває відповідальність за долю цієї церкви і тому зобов'язаний зробити конкретні практичні кроки, щоб багато мільйонну православну українську паству, яка хоче перебувати у канонічній єдності з усіма православними церквами і спілкуватися без жодних літургічних, канонічних чи інших перешкод, ввести у коло цих православних народів. Це заява, яка відкидає будь-які сумніви.

У багатьох неформальних і формальних заявах і раніше звучала теза, що Константинопольська церква є матір'ю Української церкви. І Константинополь же не каже, що він матір і до Московської церкви, він же не переходить цієї межі. Бо рішеннями 1589 року було визнано Московський патріархат, введено його в перелік світових патріархатів, визначене йому п'яте місце в диптиху, і Константинополь не порушує жодним чином канонічного права. Те, що ним було визнане ще в XVI сторіччі, лишається беззаперечним для Церкви. Але Українська церква у тих обставинах стала частиною Московського патріархату в 1686 році, майже сто років по тому, як було легітимізовано Московську церкву. І от зараз величезна увага до обставин: за яких обставин Київська митрополія була включена. Чи вони були канонічними, чи назавжди її було передано, і Константинополь і устами Патріарха Варфоломія, і устами його делегатів постійно говорить: ні, ми не передавали назавжди, нема жодного документу, в якому було б сказано, що ми передаємо цю церкву на постійне керівництво Московському патріархату.

– Тобто вони де-факто своїми діями приймали підпорядкованість Москві, але офіційно цього ніколи не визнавали?

Ви правильно сказали, що вони визнали реалії. Бо коли ми говоримо про 1686 рік, ми повинні пам'ятати, що Київський митрополит був вже обраний без згоди Вселенського Патріарха роком раніше, в 1865 році. І тодішній гетьман, який вже перебував в підпорядкування московському цареві, погодився, щоби висвяту митрополиту зробив Московський Патріарх, що і було зроблено. Що лишалося в тих обставинах робити Вселенському Патріарху? Він пішов, умовно кажучи, на церковну ікономію, на послаблення, на відсутність конфліктності заради блага Церкви, заради блага вірян. Він сказав: добре, ви це зробили хай лишається такий порядок на той період, коли ми, як Матір-церква, не маємо можливості ефективно управляти нашою церковною провінцією.

Треба пам'ятати, що Константинополь в той час був завойований – в 1453 році – османами-мусульманами. Зв'язки між Києвом і Константинополем були дуже ускладнені, тому Константинополь визнає обрання і за собою застерігає категоричне право, що "ми надаємо вам можливість тимчасово керувати цією провінцією, поки ми не відновимо ефективне керівництво", і вони, як свідчення своєї зверхності, як очільники Київської церкви однозначно зазначали, що першим на літургії має поминатися ім'я Вселенського Патріарха, а потім вже Московського. І це було свідчення, що Вселенський Патріарх є першим за честю у порівнянні з Москвою, і він обов'язковий для згадування в усіх церквах Київської митрополії. А оскільки Київська митрополія, а зараз її спадкоємцем вважає себе УПЦ МП, не виконує умов, на яких це об'єднання з Москвою було реалізоване, з церковної, канонічної і правової точки зору є всі підстави уневажнити цей договір, умовно кажучи світськими категоріями, "Про тимчасову оренду Київської митрополії для Московського патріархату".

– Я перейду до одного із запитань наших читачів. Аліна запитує, чому Вселенський Патріарх так зважає на думку Москви. Зауважу, що в середині – кінці 2000-х і правда на це дуже спадало. Я би хотів розвинути це запитання: ми бачимо, що зараз Константинополь сильно активізувався і, можна сказати, став огризатися на Москву. З чим це може бути пов'язано і наскільки Москва має вплив на рішення Константинополя?

Справді, є еволюція: якщо на початку чи в середині 1990-х років Константинопіль, можна сказати, значною мірою солідаризувався з позицією Москви стосовно українського питання, коли він з початку вже 2000-х років почав проводити політику адекватну – усвідомлення реалій, що є в Україні, то зараз ми бачимо, він йде всупереч позицій. Тому ми повинні усвідомлювати, що тут немає жодного підпорядкування позиції Вселенського Патріарха Москві – навпаки, є формування власної позиції, всупереч позиції Московського патріархату. Але чому в принципі Константинопіль звертався і не може повністю ігнорувати? По-перше, я вже кілька разів цю тезу повторював, він є першим за честю в православному світі, і Константинопіль повинен піклуватися про єдність церкви в глобальному масштабі. А Москва, ви ж розумієте, вона погрожує при кожній нагоді, і формально, і неформально, на рівні будь-яких заяв, що вона перерве стосунки із Константинополем, якщо той визнає автокефальний статус Української православної церкви. Таким чином, це є з боку Москви відвертий шантаж.

Я не думаю, що Константинопіль боїться цього: він вже подібні сценарії проходив. Наприклад, в 1995 році на кілька місяців був розрив у спілкуванні між Москвою і Константинополем з приводу Естонської церкви. Тоді в Естонії відбулося розділення, і зараз там є дві автономні структури: одна підпорядкована Константинополю, друга – Москві, і Константинополь підтвердив і заявив, що Естонія є частиною його відповідальності, це є, умовно кажучи, їхня канонічна територія, як було в міжвоєнний період, і тому Константинопіль вважає для себе доречним, потрібним і мотивованим те, що він визнає там не автокефальну, а автономну структуру у своїй юрисдикції. Але Естонська православна церква як глобальне явище – це трохи більше 100 громад. Україна на сьогодні – це 19 000 функціонуючих православних спільнот. Розумієте, який різний масштаб?

Два роки тому було святкування 70-річчя Патріарха Кирила, і тоді була делегація Вселенського Патріархату, сам Патріарх не поїхав і не позитивно відповів на запрошення, і під час зустрічі Патріарха Кирила з делегацією Вселенського Патріархату він однозначно і категорично заявив: ми підемо на найжорсткіші заходи, на повний розрив, якщо ви будете втручатися в українську ситуацію, це наша територія. Звісно, Константинопіль це бере до уваги. І я думаю, що другий момент, який пов'язаний в цю глобальну комбінацію – не треба думати, що Україна є абсолютно відсепарованим компонентом від глобальних процесів, що відбуваються в православ'ї і взагалі в християнстві.

Для Патріарха Варфоломія було дуже важливо скликати в 2016 році Всеправославний собор, який він зробив. Росія не поїхала. Ще кілька церков відмовила: Болгарську, Грузинську і Антиохійську. Інші десять церков взяли участь – Сербська вже заявила, що не поїде, але за три дні змінила думку. Ідея скликання Всеправославного собору, якого не було більш як тисячу років в історії християнства народилася давно, ще на початку ХХ століття. Ще не було ідеї Другого Ватиканського собору, який змінив обличчя католицизму, а в православ'ї ще на початку 1920-х років виникла ідея, що треба всім православним зібратися і обговорити, і в 1924 році була Всеправославна конференція, нарада, як її називають, дехто не приїхав, в тому числі і чинні представники російської церкви. Потім ця ж ідея виникає в кінці 1950-х років, коли виникла ідея в католицькій церкві. І от Росія завжди гралася в цій площині, бо для Російської церкви підтримати ідею Всеправославного собору, який ініціює Вселенський Патріархат – де-факто визнати його першість. З іншого боку, повністю зійти з обговорення не можна, бо вони самі себе ставлять поза мейнстрімові тенденції в православному світі. Тому вони завжди гралися: брали участь в перед соборних нарадах, які відбувалися в 1960-х роках, в 1970-х і одна – в 1980-х, і коли основні документи були підготовлені, вона повністю зупинила безпосередню організацію собору. І чому відбулася ця нарада – я переконаний: знову ж таки, через ситуацію в Україні.

З початку 1980-х років практичні кроки зі скликання Всеправославної наради чи собору з ініціативи Константинополя були зупинені. В 2008 році, коли приїхав сюди Патріарх Варфоломій, сюди ж приїхав і Патріарх Алексій ІІ. І тут дуже чітко повстало питання української автокефалії. І за пропозицією Патріарха Алексія ІІ підтримати ініціативи Вселенського Патріарха і участі у Всеправославному соборі зі зворотнього боку Вселенський Патріарх мав відмовитися від будь-яких претензій щодо врегулювання української ситуації. І так було погоджено. В кінці липня була зустріч патріархів Варфоломія і Алексія у Києві, а вже Патріарх Алексій ІІ, в той час вже дуже хворий, старий, з претензіями на реальну першість у православному світі, поклавши свою гордість десь там у давню шухляду, їде до Стамбула і легітимізує кроки Вселенського Патріарха щодо скликання Собору. Дивімося: з початку 1980-х це 25 років жодних рухів в тому напрямі і на грунті України відбувається порозуміння. І ми знаємо, як це відбулося: у 2016 році Москва не поїхала, найближчих своїх сателітів відмовила це робити – думаю, це була остання крапля, яка дала Вселенському Патріарху зрозуміти: з Москвою домовленостей бути не може, Москва свого слова не дотримується.

Москва також прораховувала зі свого боку, що вона візьме участь на Критському соборі, легітимізує першість Вселенського Патріарха, і потім вона знову втрачає важелі впливу на Патріарха Варфоломія. Вона почала гратися: зупинила скликання і знову почала торгуватися.

– Пропоную повернутися до питання Томоса: на днях джерела "РБК-Україна" повідомила про те, що 28 липня, коли чекає український істеблішмент, Томоса не буде, що він відкладається мінімум до серпня. Згодом з'явилася відповідна заява Патріарха Філарета. На вашу думку, коли слід чекати на надання Томосу, і що буде, якщо Варфоломій поставить його на паузу?

Його не могло бути 28 липня, бо кожен богослов, еклезіолог, який відстежує механізм підготовки цих документів, побачить, що не завершені внутрішні процедури. Однією з них є, власне, оповіщення церков: дві церкви не були офіційно, в порядку відвідання делегацією Вселенського Патріархату про це повідомлені. Думаю, на початку серпня відбудуться візити до цих церков, потім має відбутися синод Вселенського Патріархату, на якому буде обговорений звіт цієї делегації і повідомлено про позицію, ставлення і перспективи реагування інших церков. Не знаю, чи це відбудеться в серпні, чи вже у вересні – ці ж питання залежать не стільки від України, скільки від Вселенського Патріархату. В я думаю, що після цього, коли відбудеться обмін думками на синоді щодо звіту делегації, то тоді вже перейдуть у практичну площину: аналізу документу Томосу. Багато хто каже, що вже сам текст написаний – звичайно, він може бути редагований, змінені формулювання, а ми знаємо, що грецька церква в широкому розумінні, Константинопольский Патріархат готує красиві, унікальні богословські документи, тому там працюють над кожним словом. Я думаю, після того синоду, де буде заслуханий звіт про відвідання, а також звіт другої делегації, яка 28 липня буде в Україні на святкуваннях 1030-річчя (Хрещення Русі, – Ред.), які мають зустрітися в черговий раз з Президентом України, з представниками всіх церков і груп, які хочуть отримати канонічне визнання автокефалії, і на основі цього вже буде ухвалено кінцеве рішення, і тоді Константинопольський патріархат перейде до кінцевого етапу – узгодження тексту Томосу і вирішення практичних питань: як цей Томос має бути переданий, коли, в яких обставинах, кому.

– Тобто в принципі до кінця року можна поставити більш реальні терміни?

Я думаю, що так, це реалістичні терміни. Я би не називав конкретний місяць, але мені здається, що осінь – той період, коли ми можемо бачити якусь фіналізовану реакцію Константинопольського Патріархату.

– Дуже важливе питання – участь Московського патріархату. Одразу почну з читачів, яких дуже цікавить: в разі набуття автокефалії УПЦ, хто буде вирішувати питання щодо власності УПЦ МП і що треба зробити, щоб забрати в них, наприклад, Києво-Печерську лавру. І взагалі: це реально і чи взагалі треба?

Одразу хочу сказати, що питання власності будуть вирішувати власники. І згідно українського законодавства, і згідно світових практик ніхто не може нікого силувати до переходу, зміни чи примушування до будь-яких кроків. Згідно українського законодавства, кожна громада, монастир, інша релігійна організація – духовна школа, єпархіальне управління – мають у своєму розпорядженні власність. І вони мають право розпоряджатися своїм майном. Тобто кожна релігійна організація буде вирішувати, як їй діяти. Стаття 9 ЗУ "Про свободу совісті та релігійні організації" каже, що громада – це вільно утворена спільнота віруючих, які добровільно декларують свою підлеглість будь-якому релігійному центру в Україні чи за її межами, і вільну зміну цієї підлеглості. Тому, коли буде створена помісна церква, і я думаю, і так соціологія показує, що буде частина духовенства, яка не захоче входити в помісну церкву і вирішить залишитися в єдності з Московським патріархатом, тоді кожна громада отримає можливість самостійно вирішити, до кого належати: чи до помісної церкви, чи далі лишатися у єдності з Московським патріархатом. На основі українського законодавства, я думаю, маю відбутися збори громади, і більшість кожної громади вирішить, куди йти: громада декларує підлеглість створеній канонічній помісній церкві – відповідно, і храм йде з цією громадою.

– А чи варто чекати, скажімо так, церковні "лихі 1990-ті": захоплення храмів, боротьбу за власність?

Я переконаний, не буде такого, бо для того є законодавчий механізм: стаття 9, стаття 12, де йдеться про користування майном, яке є, наприклад, в державній власності. І є відповідні законодавчі ініціативи, як ідо існуючого законодавчого поля мають додати і запропонувати конкретні механізми, як це вирішувати. Тому держава розуміє можливість виникнення інколи конфліктних складних ситуацій, для того вона напрацьовує відповідні ініціативи – ми сподіваємося, що вони будуть ухвалені найближчим часом парламентом – буде механізм і відповідно до його дії можна буде в об'єктивний, а не суб'єктивний спосіб.

– Чи зміниться щось для вірян Московського Патріархату – для тих громад, хто перейде до помісної церкви, і для тих, хто не захоче переходити?

Знову ж таки, і президент так казав: кожен, хто захоче лишитися в єдності з Московським патріархатом, таку можливість отримає. І структура, яка залишиться у підпорядкуванні Москви, сама обере спосіб підпорядкування: чи це буде теперішній невизначений статус, чи статус екзархату, як було за радянських часів, чи просто окремі єпархії, чи митрополії, як це є зараз в Росії – це буде абсолютно вільна воля самих віруючих і духовенства.

Ще одне питання – хто очолить помісну церкву? Зокрема предстоятель УПЦ КП чи натякнув, чи заявив, що готовий взяти цей хрест. Наскільки реальна ця заява, чи не будуть проти інші ієрархи і чи має це сенс, зважаючи на поважний вік Філарета?

Тут перетин двох площин. По-перше, предстоятель майбутньої помісної церкви має бути обраний у демократичний спосіб на майбутньому об'єднавчому Соборі. Там будуть всі єпископи, які захотіли бути в помісній церкві: Київського патріархату, Автокефальної церкви і, я переконаний, якась частина єпископів з УПЦ МП. І вони оберуть. Тому мені тяжко сказати. Але з іншого боку, я розумію, що є соціологія, дуже яскрава, яка показує, що Патріарх Філарет зараз має найбільший ступінь довіри українського суспільства. І зрозуміло, що його кандидатура, зважаючи на його авторитет, поважний богословський досвід, заслуги надзвичайні у створенні помісної церкви, буде першою і найбільш авторитетною на майбутньому Собором.