Богдан Логвиненко, Ukraїner: Про український бренд, Чорнобиль, жлобів на морі та внутрішній туризм


Колись вважалося, що подорожі Україною – для тих, в кого нема грошей поїхати за кордон. Зараз вважається нормальним час від часу навідуватися у Льві, Київ чи Одесу, їздити по замках і тестувати гастро- і винні тури. Але час іде і завдяки експедиціям завзятих мандрівників відкриваються нові неймовірні місця.

Наш гість:

Богдан Логвиненко
автор проекту Ukraїner, мандрівник, письменник, телеведучий, літературний критик і громадський діяч

Про найцікавіші не попсові місця для поїздок, нові цікаві напрямки і лайфхаки для подорожей Україною дивіться, слухайте і читайте онлайн-конференцію Depo.ua

- Раніше якось так вважалося, що якщо ти подорожуєш Україною, значить в тебе просто нема грошей на закордонні подорожі. Зараз змінилося таке сприйняття?

- Мені здається, що з Майдану повернувся тренд на Україну. Як на мене, люди зрозуміли, що в нас надзвичайно багато цікавих місць, історій, людей всередині країни, про які ми просто не знаємо і які ми маємо досліджувати. Хай там не ідеальна інфраструктура і нема готелів all inclusive… Ну, може і є, але в найбільш цікавих місцях в принципі ніде в світі немає готелів all inclusive! Тому просто цікавість до України значно зросла, кожного року збільшується кількість іноземних туристів в Україні. В Києві постійно можна почути різні мови, в центрі Львова постійне мультимовне середовище і це круто, бо самі жителі міста бачать додаткову вартість свого міста, місця в якому вони живуть, і це дуже часто стосується якихось маленьких сіл, селищ. Наприклад, ми з Ukraїnerом знімали вузькоколійки – це чотири коротких маршрути вузькоколійні: Боржавський на Закарпатті, Карпатський трамвайчик, Поліська вузькоколійка і Подільська, і в кожній з цих вузькоколійок (ми не вибирали спеціально дату) завжди кожного разу були іноземні туристи. При тому, що доїхати туди дуже складно, до цих вузькоколійок. Той, хто був на Поліссі і в селищі Антонівка знає, що це не вузлова станція, не велике місто, дістатися її дуже складно, якщо ти іноземець, не знаєш, що написано на маршрутці і який номер маршрутки куди іде. Тобі треба реально дуже хотіти туди потрапити. Це не так як тури в Чорнобиль, коли туристи прилітають в Бориспіль, їх одразу везуть в Чорнобиль, звідти - назад в Бориспіль. Це вже значно складніше, ніхто не возить в Антонівку, немає турів, потрапити на вузькоколійку досить складно, але постійно знаходяться люди, які туди їздять.

- І на вашу думку українці дивляться, що коли іноземці хочуть дивитися Україну, значить і самим треба.

- Так. Навіть той самий тунель кохання, який зараз просто в усіх інстаграмах туристичних блогерів України, в першу чергу став відомий завдяки японському режисеру, який зняв там фільм. Він став суперпопулярним в Японії, туди повалили іноземні туристи і коли ми там кілька разів знімали, там постійно були величезні автобуси з японськими туристами. Складно в Україні десь ще уявити таку концентрацію японців, як в тунелі кохання. Місцеві зрозуміли, ok, може ми тут якесь кафе зробимо, може якусь вивіску поставимо. І так воно все розвивається.

Нам дуже важливий в’їзний туризм, щоб ми самі бачили, наскільки круті місця можуть бути в нас під ногами. Бо тунель кохання – це просто поїзд товарняк, там навіть пасажирського сполучення немає по цій колії, він ходить до якогось невеличкого заводу 10 чи 15 кілометрів. Навколо ростуть дерева, які він прочісує і створює тунель. Таких тунелів кохання в Україні дуже багато

- Туристи знають, що поряд є Тараканівський форт?

- Найчастіше - ні. Ну от власне нам не вистачає поширеності інформації. Коли сюди приїжджає якійсь іноземний режисер, коли ми самі створюємо якійсь такий продукт, який перетворюється на бренд – не такий бренд, про який каже наш теперішній президент, а справжній бренд України – це серіал НВО, це наші спортивні досягнення, це навіть той самий Майдан. Він в багатьох в Україні асоціюється з жертвами, але для багатьох людей за кордоном Майдан асоціювався з поваленням диктаторського режиму. І це також бренд. Це народ, який повалив диктатуру. Це дуже круто і в світі… Я після майдану довгий час подорожував і люди висловлювали своє захоплення українцями, дивилися новини, співпереживали і для них Київ став центром повалення диктатури. Є дуже багато речей, про які ми самі не знаємо, що вони працюють як бренд України. Скажімо є село Колочава на Закарпатті, яке колись було описане в одного чеського письменника в його творі і в це село кожного дня їздить кілька сотень чехів просто тому, що це село було в чеському творі. Таких речей, про які ми навіть собі не можемо уявити, дуже багато. І ми надзвичайно мало вкладаємо ресурсів, сили, часу щоб бренди України просувати в світі. Але вони працюють не лише в світі. Власне Ukraїner почався з того, що м почали їздити по Україні. В нас цього місяця фактично три роки як ми стартували з проектом, і ми просто хотіли відкривати країну для світу і показувати, відкривати бренди України, розповідати, що може бути крутим, що може бути Україною на експорт.

- А що зараз туристичним брендом можна назвати?

- Для кожної країни є свій бренд України і, власне, бренд України постійно змінюється - це теж надзвичайно круто, що разом із тим, як росте і змінюється Україна, росте і змінюється український бренд. Зараз найглобальніший бренд України в світі - це Чорнобиль. Він був брендом в 90х, потім в той час, коли Чорнобильську станцію закривали, а зараз це бренд завдяки тому, що з’явився серіал, який знятий дуже якісно. В нас такий бренд України за кордоном: трагедії і спортивні досягнення. Але в той самий час ми маємо використовувати цю трагедію для того, щоб побудувати навколо Чорнобиля таку інфраструктуру, щоб Чорнобиль став пам’яткою для людей. По-перше, наскільки жахливою може бути диктатура, по друге - наскільки небезпечними можуть бути експерименти з природою. І як на мене, Україна через трагедію Чорнобиля світу розповідає про людяність і про те що людина має бути перш за все. Про це, власне, і серіал Чорнобиль і це може бути в основі чорнобильського комплексу, який для більшості туристів виглядає, звісно, зарас таким собі Діснейлендом. Але тим не менш, якщо в нього вкладені правильні меседжі, то цей Діснейленд працює не зовсім як розвага

- Ставлення до туристів в місцевих жителів всюди різне, мабуть. Ви як мандрівник, що відвідав десятки країн, що скажете щодо того, як наші люди у великих містах і в містечках ставляться до наших туристів і до іноземців. Бо інколи думаєш: от туди поїхати було б цікаво. А потім розмірковуєш, що оселитися там, мабуть, нема де, банкомату може не бути, і що робити, якщо місцеві будуть не привітні і не захотять взаємодіяти?

- З якоюсь відвертою непривітністю ми, напевно, буквально декілька разів зустрічалися. В нас є цікавий репортаж про село Утконосівка на Бессарабії біля Ізмаїлу, де все село вирощує помідори. В кожного є величезна теплиця. В нас є аерозйомка цього села, де воно виглядає просто як якійсь величезний космічний табір через оті величезні теплиці. В нас був контакт голови села, але вона не відповідала і ми зупинилися біля магазину, там були п’янички, які почали нас атакувати, мовляв ми приїхали з Києва, а їм чимось не вгодила "київська влада". Це дуже смішно було, вони просто такі були п’яні і неадекватні. В цей момент ми просто могли розвернутися і поїхати з того села, але ми все це витерпіли, навіть в тому ж самому магазині знайшлося кілька адекватних людей, потім ми таки знайшли ще кілька контактів і в результаті в нас вийшов дуже класний репортаж з села Утконосівка, але він міг бути кардинально інакшим. І це, насправді, історія про те, що в кожному селі є дуже різні люди, і ми не можемо сказати, що є місця більш і менш привітні. Але як на мене, курортні містечка на жаль найменш привітні.

- Чому так?

- Найчастіше людей, які займаються курортним бізнесом в Україні, більше цікавлять гроші. В нас є серія історія про людей, які мають свої садиби, в нас є історія з Бердянська про дядю Сашу на катері, є історія з Арабатської стрілки про Оксану Чорнобривцеву, яка почала займатися своєю садибою в 2014 році, коли вже по сусідству з нею встановили росіяни блокпост. Вони ж не тільки Крим захопили, вони ще половину Арабатської стрілки захопили. Це не завадило їй зробити чудову садибу, займатися там бізнесом, хоч це, фактично бізнес на межі з окупованою територією, що насправді мало би людей відлякувати, але наскільки я знаю в неї нема проблем з відвідуваністю, в літку завжди забито. Але безліч є навколо якихось бізнесів, які страждають, їм багатьом не вистачає людей просто тому що вони не розуміють, що вони мають змінитися. Вони мають змінити своє ставлення до справи, якою вони займаються і це дуже часто є проблемою всіх наших курортних міст і містечок, бо чомусь це якісь закостенілі люди, які вважають що їм достатньо тих умов, які в них є. І коли ти їдеш в Затоку, бачиш ціни і бачиш як ставляться до людей, то думаєш: ні… І ти приїжджаєш в село за десять кілометрів від курортної зони, і там супер.

- Це море так людей псує? Бо вони мають ресурс, який не створювали самі, але хочуть на ньому збагатитися, не створюючи ніякого додаткового сервісу?

- Це взаємодія, мені здається. Тобто це не їхня якась агресія чи вплив солоної води, це просто велика кількість людей, які приїжджають на відпочинок і вони так само не привітні, агерсивні. Я завжди згадую момент, коли Убер вийшов в Києві на ринок перевезень і всі просто в захваті були, неможливо було викликати машину, настільки був великий попит, і водії були такі привітні, роздавали цукерки. Але поступово мережа збільшувалася, вже не такий високий був ценз до водіїв, вже пасажири їздили, які і по телефону могли викликати Убер, і відповідно якість обслуговування почала падати. Не просто через те, що набрали всіх, а через те, що люди, які постійно користуються послугами, вони теж не дуже милі, вони теж не сприяють тому, щоб якась довіра, чемність, вихованість, повага була цінністю для тих, хто займається тим чи іншим бізнесом. Це теж та проблема України, яку ми через проект намагаємося вирішувати. Ми не можемо її вирішити глобально, але ми можемо трішечки повпливати на неї, розповідаючи історії про людей, які мають цінності. Які не скочуються на бізнес заради бізнесу, зробити 20 номерів готельних, в яких не буде жодних умов. Ми робимо історії про тих, хто робить екологічні садиби, декілька номерів, вони коштують значно дорожчі, але вони для людей, які відчувають цінність, мають власні цінності.

- А ви були в якихось приморських містечках за кордоном? Як там ставляться до туриста? Там теж жлоби, які хочуть дати мінімум і при цьому постійно намагаються тебе нажухати?

- Для мене найгіршою країною, якщо казати про жлобізм, є В’єтнам. Я напевно таку кількість неприємних ситуацій ніде не мав і Україна - це просто рай в порівнянні з В’єтнамом. Але знову ж таки, я не можу сказати, які погані люди у В’єтнамі. Ні, як мені не щастило у В’єтнамі просто. Я потрапляв увесь час на в’єтнамських гідів, провідників, капітанів суден просто не адекватних.

І те саме в Європі, в мене не раз були проблеми з проживанням, з тим, що хтось взяв гроші і зник. Це буває скрізь і я впевнений, що це не залежить від країни. Дуже часто кажуть, що це в нашій ментальності. Ні!

От теж, ми коли розповідаємо, що ми три роки їздимо глухими селами і містечками, то нас дуже часто питають, а як це, Україна ж восьма в рейтингу з кінця за безпекою. Тобто Україна восьма найбільш небезпечна країна світу. І я не пам’ятаю жодної ситуації коли ми були в небезпеці за цей час. Хоч ми не маємо охорони, не возимо зброї, в нас дорогі камери, ми постійно десь у вирі подій, потрапляємо на події села, намагаємось заїхати на якісь свята. Ми багато знімали історій про ромів в різних частинах України.  В нас вийшла ціла серія, бо ми такою серією намагаємося побороти стереотипи, які стосуються національностей. Зараз ми продовжуємо серію, впродовж року випустимо історії про різні національні свята, про різні національні спільноти, які проживають в Україні. Там будуть турки, татари, грузини, німці, албанці, болгари тощо.

- Питання від читача: Маю на відпустку бюджет  - три тисячі гривень, маю чоловіка, який складе мені компанію, тож порадьте – куди нам поїхати по Україні, от прямо зараз, влітку. Всі наші великі міста вже бачили. Хочемо дивитися щось нове, куштувати щось смачне, отримувати нові емоції, дізнаватися про традиції. Автостопу не боїмося, але ще досвіду не маємо.

- Я автостопом проїхав всю країну ще до старту Ukraїnerа, в принципі, там досвіду не дуже треба. За останні, до речі, три роки ми підбирали буквально декілька автостопників. Мені як автостопнику з досить великим досвідом, (я колись порахував, що проїхав автостопом декілька разів навколо земної кулі - я не їздив в навколосвітнє, але просто якась величезна кількість подоланих кілометрів автостопом) зараз страшенно хочеться увесь час на дорозі зустріти автостопників, яких можна підібрати. Дуже часто їдеш машиною і думаєш: ну якось маєш відпрацьовувати, автостопна карма якось працює, тож треба повертати. І я не бачу автостопників в Україні, їх майже немає.

- Чого б це? Бояться чи може стидаються?

- Не знаю. BlaBlaCar, може, зайняв цю нішу і це не так дорого коштує в Україні, тому, можливо, людям просто ліньки вставати на трасі, мерзнути, мокнути під дощем, навпаки пітніти.

- Автостопниці може ще й бояться сексуальних домагань…

- Ну так, але теж скільки я проїхав автостопом в Україні в мене жодного негативного досвіду не було, навпаки, це завжди було дуже весело. Звісно мені траплялися люди з якими не було про що поговорити, але найчастіше це були дуже класні знайомства, з деякими я досі підтримую контакт.

Якщо відповідати на питання, куди поїхати за три тисячі гривень, я, чесно кажучи, ніколи не рахував бюджетів, я взагалі не знаю, що скільки коштує, мені дуже складно сказати, як спланувати свій бюджет. Я взагалі людина, яка абсолютно не розуміється на цьому. Я можу порадити, хіба що, якщо ви були у великих містах, але ще не були в Маріуполі, то з’їздіть в Маріуполь. Там дуже класно, є море, є на що подивитися, можна сходити на індустріальну екскурсію на ці два величезних металургійних комбінати і там дуже класні кафе відкрилися, декілька таких креативних просторів, там постійно відбуваються фестивалі. Як на мене Маріуполь став дуже класний!

- Топ-5 місць, які на вашу думку обов’язково треба відвідати українцю, який цікавиться внутрішнім туризмом і в усіх відомих місцях вже був. Я маю на увазі такі, туристичні, але не дуже туристичні.

- Я ніколи не можу назвати ТОП-5, я можу назвати рандом – 5. В нас вийшло відео про Наддніпрянщину, там є Букський каньйон, там дуже класно зупинитися на кілька днів, там є декілька садиб де можна провести час. Я би з радістю з’їздив на свято Боржавської вузькоколійки, яке буде, здається, в серпні – це дуже цікавий досвід, поїздити на цьому поїздку. Напевно Поліський заповідник і поплавати на байдарках там по річках Прип’ять і Стохід. Четверте це – з’їздити в Опішню в музей гончарства, і п’яте – побувати в гараж-хабі в Харкові. Це простір, який створили студенти-інженери в Харкові, він почався з трьох гаражів, які вони винайняли і зараз вони знімають підвальне приміщення, де вчать інженерії будь-кого, хто туди приходить і записується до них на спільнодію. Це дуже крутий приклад, як створюється альтернативна освіта, альтернативні осередки розвитку якихось спеціалізованих напрямків і я би страшенно хотів чомусь повчитися чи з деревом, чи з металом чи з якимось більш технологічними речами, і там це легко можна зробити. Особливо хто з Харкова – після того як в нас вийшла ця історія, виявилося, що багато хто з Харкова не знав про це місце.

- А якби вам доручили іноземного туриста, який вже бачив основні пам’ятки Києва і попросили показати кілька днів щось ще, що би ви показали?

- Я думаю, що ми би спробували політати на гелікоптері над Києвом, або поїхали би під Київ на майданчик аеропракту політати на літачку. Я думаю, що ми поїхали би в Трахтемирів – там просто дуже красиві пейзажі Дніпра і це не так далеко від Києва. По Києву я час від часу водив іноземців, показував Золоті ворота, метро – в нас дуже гарне метро. Наші схили Дніпра в Києві так само дуже гарні. В мене ще улюблене місце, якщо їхати машиною, можна повернути одразу на Гідропарку праворуч, вийти на берег і там дуже гарний захід сонця. Ну, це напевно місця які я сам час від часу люблю відвідувати.

- Ще питання від читача: ви подорожували нині окупованими регіонами до війни? Що вас там тоді найбільше вразило?

- Я не раз був в Донецьку і Луганську, в дитинстві я проводив по кілька місяців в Криму, тому всі окуповані території мені особисто дуже болять. Що мене вражало? Напевно в Криму те, що я поїхав на якісь час в Коктебель, в 2012му, здається, році на Джаз-Коктебель, то був момент, коли я вже об’їхав 40 чи 50 країн, і я виходжу на набережну в Коктебелі, бачу всі ці шашличні і реально не можу знайти жодної, де мені було би не стрьомно поїсти. В мене було таке просте бажання – просто поїсти. Я розумію, що немає жодного місця, мені легше піти в магазин, купити якоїсь їжі і собі приготувати, навіть якщо це буде хліб з маслом. Я розумію, що в мене є величезне бажання цих людей посадити в автобус і повезти різними країнами Європи в тур, де би їм показували гастрономію різних країн, те, як можна зробити навіть малими коштами красиве, приємне, затишне місце, без попси, яка горланить, без купи пилюки… Ну все жахливо, просто все! І це, напевно, враження яке в мене залишилося з Коктебелю, з того моменту, як я там був останній раз і я розумію, що тепер цим людям поїхати ще складніше кудись, подивитися на щось більш естетичне, ніж те, що є на набережній Коктебелю

А Донецьк: коли я займався музичними концертами, ми возили багато європейських гуртів і мене смішило завжди, що в Донецьку виступали "гості із Росії", але центральні клуби називалися "Ліверпуль", "Детройт" і, здається, "Нью-Йорк" - загалом такі не руські назви. Це завжди дуже смішило, бо клуб міг і "Москва" називатися, в принципі. Але ні, центральний клуб називався "Ліверпуль", там стояв пам’ятник "Бітлз" і для мене Донецьк виглядав якимось значно більш європейським містом, ніж Кропивницький. Ну тоді, на той момент, і багато інших міст центральної України. Але, на жаль, Донецьку і Луганську не пощастило дуже із сусідами.

- Читачі ще питають, чи правда, що ви берете в Ukraїner тільки позитивні історії, тобто не про людські поневіряння, щось десь зламалося, загибається, всі страждають…

- Так таких історій 90%! Тобто ми не обираємо історії, в яких все ідеально. Ми вибираємо історії, в яких є історія. Тобто якщо людина бідкається і розводить руками, то там історії нема. Ну тобто зазвичай це люди, які нічого не роблять просто. Ну який сенс знімати історії про тих, хто бідкається? Скажімо, в нас є одна з найвідоміших історій про Мішеля на Закарпатті, і там половина історії про те, що люди викидають сміття, його буйволи, яких він вирощує, їдять і це величезна проблема. Величезна проблема, що молоді люди не займаються тваринництвом і цей карпатський буйвол просто вимирає і завдяки Мішелю він фактично зберігся – німцю, який приїхав, бо ніхто з українців не займався буйволами. Це яка – позитивна чи негативна історія? Тобто, тут можна в цій історії побачити і зраду і перемогу.

Ми не шукаємо якогось хеппіенду, ми шукаємо історії. Коли починався Ukraїner, ми поїхали в селище Дубове на Закарпатті. Ми вже туди приїхали, і в цьому селищі стали думати, що тут робити. Я загуглив і знайшов місцевий новинний ресурс, "Новини Тячівського району". Вводжу туди Дубове і бачу список останніх новин: "Втопилася людина в селі Дубове", "Хтось на ниві переїхав корову", "Хлопець повісився, бо його кинула дівчина" і "Сільский голова вітає вас з Новим роком і Різдвом Христовим". І потім таке ж саме за попередній рік. І я розумію, що ми маємо звідси їхати, бо тут нічого немає. Але ми просто почали питати в місцевих, що тут можна у вас подивитися, може щось підкажете. Ми знайшли, що там є авіаконструктор, який працював з Антоновим, який в своєму гаражі створює спорткари, на одному з яких він ще в 80-х роках їздив в Санкт-Петербург на зїзди саморобних автомобілів і його цей автомобіль був на радянському календарі 88 року.

Про нього не було жодного матеріалу, жодної згадки в гуглі

- А чого так?

- Тому що це не "корова втопилася". Простіше місцевим журналістам писати те, що їм надіслало в прес-релізі місцеве МВС. А нам не цікаво знімати, як корова втопилася. Ми знайшли ромського барона, який їздив по всьому Закарпаттю, має власний гурт, він нас запросив додому. Це теж було дуже цікаво, я до цього ніколи не спілкувався з ромським бароном. І тоді ще Ukraїnerа не було, нас ніхто не знав. Це зараз нам можуть сказати, ну звісно, вас вже всі знають, то вас ніхто не чіпає. То ми просто прийшли в той ромський табір, спитали, нас провели, все ок.

Я писав ці історії на Фейсбуці і за декілька днів, якщо вбити в пошук Дубове, там першими історіями вже були інші. Тобто ми змінили обличчя самого села. Тобто люди не розуміють, що вони в цій жесті увесь час живуть, знаходяться і вони просто не помічають нічого навколо цієї жесті. Це стосується і багатьох наших героїв – ми до них приїжджаємо і їм здається, що вони не варті нашої уваги. Вони прибідняються, вони, навіть ті, хто зробив дуже багато, бідкаються, розказують, що та ну, ми нічого важливого не робимо. Але реально вони дивляться тєлєк, там виступає якійсь Ляшко і їм здається, що ось він успіх. Вони не розуміють, що так працює медіа, що воно виштовхує це лайно наверх.

- Які туристичні лайфхаки порадите тим, хто починає подорожувати Україною, в тому числі автостоперам, в тому числі тим, хто збирається поїхати у віддалені селища. До чого взагалі готуватися українському туристу, який вирішив відвідувати не попсові місця?

- Бажано наперед планувати нічліг, бо навіть в нас багато було таких випадків, що в останній момент планували і це буває складно. В нас ще специфіка така, що можуть зйомки переноситися, ми несподівано опиняємося не в тому місці, де планували ночувати.

Для мене є лайфхаком постійно намагатися… Я дуже люблю різні діалекти і я відчуваю, наскільки людей проймає, коли ти намагаєшся з людьми говорити по їхньому. Зрозуміло, що для цього не достатньо якогось розмовника з полтавської чи закарпатської, але коли ти вже тиждень в тому регіоні, ти починаєш якось говорити з тим самим темпом, з тими самими якимись словами. Це дуже круто і це стосується не лише України, а всіх країн світу. Там вже трошки простіше, бо тебе завжди сприймають як іноземця, ти приїжджаєш, говориш декілька слів мовою країни, до якої ти приїхав і заробляєш собі надзвичайно багато балів і всім приємно, бо ти вивчив додаткові слова, а людям просто зробив приємно, бо проявив повагу до їхньої мови.

- А як напроситися на нічліг? У вас бувало таке, що просто стукали в двері і просили впустити переночувати?

- В нас в Ukraїnerі такого не бувало, навпевно, бо ми їздимо з купою апаратури, в нас все сплановано на місяць вперед і рідко таке буває, що нічліг відміняється. Ми майже ніде не платимо за нічліг, бо ми волонтерський проект і нас найчастіше просто так приймають люди, але в той самий час бувало кілька разів, що ми зверталися в останній момент з проханням переночувати.

А от коли я подорожував, в мене дуже багато таких випадків було, що навіть я пам’ятаю на півночі Швеції, як було вже темно, навколо просто якісь хмари комарів і я розумію, що неможливо зараз якось десь знайти нічліг. Здавалося, що навіть якщо намет розкласти, то вони намет з’їдять. І там горіло в будинку світло, я постукав і це виявилася старша пара за 80 років, старий-старий шведський будинок, вони ідеально говорили англійською і дуже тепло прийняли в себе вдома. Це щодо стуку і питання, чи можна переночувати.

В Україні я теж думаю, що це невелика проблема.

- А де зупинятися? Адже готелі є, зазвичай, в райцентрах

- В маленьких селах найчастіше є садиби, або принаймні в районі є кілька садиб зеленого туризму. Це дуже приємний найчастіше досвід, бо цих людей можна попросити щось локальне приготувати, ти зупиняєшся в сім’ї, на подвір’ї, вони часто вирощують тварин, з якими можна комунікувати – ну це все зовсім інакший досвід, ніж зупинятися в готелі десь холодному, де в тебе є чотири стіни. Найчастіше в маленьких містечках саме готелі жахливі, а еко-садиби – надзвичайно приємні.

- Знаю, що у вас було таке, що заблокували гроші і ви подорожували без грошей. Що робити в такому випадку туристу, якщо йому заблокували картку, чи її обікрали, чи він десь втратив всі гроші?

- Завжди є грошові перекази. В мене тоді був вибір, або написати мамі і сказати: мам, рятуй, вийшли мені гроші, або просто доїхати ту подорож. Нас було двоє і в нас було 35 євро на двох. І ми ще два тижні їхали: Швеція, Фінляндія, Росія, Естонія, Латвія, Литва, потім через Калінінградську область – в Польщу. Ми їхали два тижні за 40 євро на двох. Ми зупинялися в коучсерферів, ми найчастіше просто пояснювали, що сорі, в нас взагалі нема грошей, тому ми майже не їмо і нас одразу ж намагалися нагодувати. Ми їхали скрізь автостопом, я розповідав цю історію, що… Я жодного разу за ці два тижні не просив їсти в когось. І була така ситуація, що дядько , фін здається, запропонував, мовляв, давайте я вас завезу в ресторан. Я як вихований чемний хлопчик сказав "Та ні, дякуємо", і так собі подумав, що він же ж напевно ще раз запропонує. Ми були суперголодні. Але він більше не запропонував. Я дуже злий був на себе, що я не погодився одразу. Але я просто не міг з першого разу погодитися!

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Онлайн